Незважаючи на те, що проблема самовиховання була предметом уваги філософів, психологів і педагогів різних періодів розвитку людства, їй все-таки в силу різних об’єктивних і суб’єктивних факторів приділялось порівняно мало уваги. До певної міри це можна пояснити домінуванням упродовж тривалого періоду технократичної парадигми виховання, яка, як відомо, переоцінювала роль соціального середовища у становленні особистості і дещо недооцінювала її власну активність. Як наслідок, проблема самовиховання не знайшла свого належного висвітлення у психолого-педагогічних дослідженнях. Недостатньо чітко обґрунтовано роль, рушійні сили, структуру та рівні сформованості самовиховання як фактора розвитку особистості. Потребують більш глибокого теоретичного обґрунтування умови ефективного педагогічного впливу на організацію та розвиток самовиховання учнівської молоді.
Крім того, до цього часу проблема самовиховання у вітчизняній педагогіці, головним чином, досліджувалась у шкільній практиці. Але, як відомо, у шкільному віці самовиховання не закінчується, а тільки по-справжньому розпочинається. Відповідно, теорія самовиховання повинна розповсюджуватись на всі вікові групи, особливо на такий період, яким є юність, студентські роки.
Недостатня розробленість теоретичних і практичних аспектів даної проблеми та об’єктивна необхідність підвищення виховної роботи з учнівською молоддю зумовила вибір теми дослідження: “Педагогічні умови організації самовиховання студентської молоді”.
Немає коментарів:
Дописати коментар